Українська православна діаспора в Аргентині

 

Життя української діаспори в Аргентині на сьогодні вивчене доволі мало, окремі історичні праці дають лише часткову картину еміграційного переселення українців, «історіографія проблеми міграції з українських етнічних земель до Аргентини не була предметом окремого дослідження, хоча наукові пошуки в цьому напрямку мали місце»[1]. Коли ж говорити про частку українців православного віросповідання, то навіть найсерйозніші історичні розвідки, найточніші енциклопедії чи статистичні державні зведення не дають повної відповіді на питання про формування та діяльність такої діаспори в Аргентині, чи навіть про її сучасний стан. Немає таких розвідок і в церковних дослідженнях. На нашу думку, причиною цьому є постійна історична несталість православних парафій в Аргентині: міграція окремих громад з юрисдикції в юрисдикцію породжує тягучу історичну плутанину, або ж приводить до того, що інформація про ту чи іншу групу православних просто губиться в історії. Свій слід наклав і радянський період, коли тема про українську еміграцію, тим паче про її церковне життя, була для науковців табу. «Питання української діаспори в країнах Південної Америки, в тому числі й в Аргентині, підлягають цілісному та об’єктивному вивченню лише в останні роки, а відтак проблема міграції з етнічних українських земель до Аргентини потребує ґрунтовного та узагальнюючого опрацювання»[2]. Через це вважаємо дослідження теми української православної діаспори в Аргентині актуальним, потребуючим окремої систематичної розвідки.

Актуальності дослідженню надає й те, що українська еміграція до Латинської Америки, зокрема й до Аргентини, за чисельністю посідає четверте місце у світі після еміграції до США, Канади та Польщі[3] і є «однією з найчисельніших українських діаспор у світі (на сьогодні майже 300 тис. осіб.)»[4]. І саме Аргентина була й залишається певним духовним центром для православної діаспори Латинської Америки: саме тут створюють свої латиноамериканські центри православні єпархії різних юрисдикцій. За останню понад сотню років[5] в Аргентині сформувалося декілька десятків православних парафій, де присутня й значна частка українців. Зі всього українського населення Аргентини на частку православного віросповідання, за даними окремих дослідників, припадає до 30%[6] вірних. Отже, православна українська діаспора в Аргентині складає трохи менше від 100 тисяч осіб[7].

Еміграція до Аргентини українців православного віросповідання загалом співпадає із загальною еміграцією, яку у вітчизняній історіографії прийнято поділяти на чотири офіційні етапи – чотири еміграційні хвилі. Перші три з них обіймають період з кінця ХІХ століття до 1950 року з деякими перервами, а четверта – це сучасна еміграція, точніше – еміграція після 1990 року і до початку 2000-их. Приклад української еміграції до Аргентини найкраще характеризує будь-яку іншу крупну українську еміграцію, бо саме українська діаспора в Аргентині найкраще і найвиразніше ілюструє долю усіх інших еміграційних хвиль з українських етнічних земель[8]. Спроби переселення українців до Аргентини в історії відомі давно, але найбільш яскравими і масовими вони стали саме з кінця ХІХ століття. Коли говоримо про масові еміграції українців, то кажемо про еміграції до США та Канади, Польщі, Західної Європи, Бразилії, Аргентини та Австралії.

Першими православними поселенцями в Аргентині прийнято вважати християн, що емігрували з Лівану та Сирії ще десь біля 1860 року, втікаючи від переслідувань Османської імперії. Років через двадцять тут, в Аргентині, з’явилися православні греки та серби, трохи пізніше – болгари та румуни. Православні різних країн як церковна одиниця згрупувалися десь під 1888 рік і влітку того ж року орендували декілька маленьких тісних кімнаток в Буенос-Айресі для молитовного приміщення[9]. Вже тоді до цих піонерів православ’я на Аргентинській землі примкнули і переселенці з Російської імперії, як пишуть російські дослідники – це були переселенці «в основном с юга России»[10], з українських губерній.

 Саме ці поселенці з південних українських губерній і запросили до Аргентини православного священика Михаїла Іванова. При служінні о. Михаїла 1 січня 1889 р. у кількох кімнатках в невеличкому приватному будинку в Буенос-Айресі була звершена й перша православна літургія в Аргентині. Тоді ж було звершено декілька хрещень і вінчань. Саме цей скромний аргентинський домовий храм вважається першою діючою православною церквою на Південноамериканському континенті[11]. На службі, звісно, було багато арабів та греків, але головними організаторами богослужіння виступили саме українців – на той час екс-піддані Російської імперії.

Вже через два роки о. Іванова замінив священик Костянтин Ізразцов, який і залишився служити при цій парафії ще на п’ятдесят років. При ньому у вересні 1901 року «інтернаціональна» парафія звела свій перший Свято-Троїцький храм з престолами в ім’я святого Миколая Чудотворця і святої Марії Магдалини. Храм спорудили в історичній частині столиці Аргентини. При цьому храм отримав статус дипломатичної установи при посольстві Російської імперії[12]. На офіційному освяченні церкви був присутній і тодішній президент Аргентини Хуліо Архентіно Рока[13].

Церкву збудували «за проектом академіка М. Т. Преображенського, а керував роботами аргентинський архітектор Олександр Кристоферсон»[14]. Іконостас при цьому виготовлявся на Полтавщині. «Так званий заказ для посольської російської церкви в Буенос-Айресі був виконаний Миргородською художньо-промисловою школою»[15]. Такий самий іконостас миргородські майстри виготовили для церковної общини Успенського собору в Миргороді. 

Тоді ж при Свято-Троїцькій церкві в Буенос-Айресі діяла школа, де діти вивчали закон Божий. При цьому, кожен своєю мовою: греки – грецькою, сирійці – арабською, слов’яни – слов’янською. З 1914 року Антиохійська патріархія прислала до Аргентини священиків-арабів. Тоді ж ліванці та сирійці від’єднуються від Свято-Троїцької парафії і створюють свої парафії в Сант-Яго дель Естеро, Тукумані, Кордобі і тому ж Буенос-Айресі. Зросла й громада греків, які отримали з Константинополя свого священика і з 1928 року почали служби у грецькій церкві Успення Богородиці в Буенос-Айресі. Свято-Троїцька парафія, таким чином, х 1920-х років стає храмом, де парафіянами залишаються лише слов’яни, здебільшого переселенці з Російської імперії, так звана біла еміграція.

Однак переселення українців з Російської імперії наприкінці ХІХ століття носили уривчастий і спонтанний характер, документально при цьому не засвідчені. Водночас історично достовірним є факт про перші переселення до Аргентини того періоду українців із Західної України. Ці перші українські емігранти загалом «походили зі Східної Галичини … і вербувалися спеціально з повітів Обертин, Городенка, Бучач, Заліщики, Тернопіль, Гусятин і т. д.»[16] Загалом це були піддані Австро-Угорської імперії, галичани – стовідсоткова частка яких – греко-католики. Ці переселенці прибули до Аргентини 27 серпня 1897 р.[17] Ця дата започаткувала першу офіційну хвилю українських емігрантів до Аргентини.

Найбільш об’єктивними причинами першої еміграції етнічних українців до Срібної землі[18], як часто називають Аргентину, стали передусім соціальні та економічні чинники: населення західного регіону України значно зростало демографічно, водночас відчувався брак попиту на роботу і як наслідок – зниження рівня оплати[19]. На той час, «на початок ХХ століття Аргентина вважалася чи не найбагатшою державою у світі. Приказка навіть була така: «Багатий, як аргентинець»[20]. Та навіть за таких обставин еміграція українців до Аргентини розглядалася як «тимчасове вимушене явище, не як переселення та повний розрив із краєм, а нехай хоч довготривале, але тільки як заробітчанство»[21]. Кожен переселенець планував свою поїздку як короткочасну, з наступним поверненням додому. Однак, здебільшого це були подорожі в один кінець.

Перші емігранти з України поселилися в Аргентині у місцевості під назвою Апостолес, у провінції Місіонес[22], «одній із 22-ох провінцій Арґентини, що являється колискою українського поселення в Арґентині»[23].

Окремі дослідники, зокрема й польські, стверджують, що «загально вживаною мовою перших іміґрантів до Апостолес була українська мова»[24], хоча серед них були і польські, й італійські родини[25]. Перших українців поселилося понад сорок душ. А вже наступного року, як свідчить тодішній губернатор провінції Місіонес Хосе Лянусе, «число колоністів цієї національності (української) зросло до 250»[26] осіб.

Апостолес було «запустілим містечком»[27], покинутим його зодчими – іспанськими єзуїтами[28]. Якщо точніше, - було колишньою «єзуїтською редукцією»[29]: селищем, будованим руками індіанців під керівництвом єзуїтів. У таких поселеннях єзуїти «мали свою церкву, дім для священиків, площі на збори-віча, кімнати з тесаного каменя, криті черепицею, різного роду робітні, які тягнулися сотками метрів, з ґалерією, професійні школи і т. д.»[30] Місце, де ймовірно оселилися перші українські сім’ї у містечку Апостолес сьогодні позначене «перехрестям вулиць Україна та Польща»[31].

Поруч з Апостолес українські емігранти «заснували поселення з назвою Піґада Ґаліціяна, що в перекладі означає Галицька Поляна»[32].

Ці перші поселенці проявили себе доволі працьовитими, кмітливими та набожними людьми[33]. Той самий губернатор провінції Місіонес Хосе Лянусе, характеризуючи українців, пише: «Вони є надзвичайно працьовиті... Були випадки, що (вони) засівали три або чотири рази в році свої поля, постійно винищувані мурашками, з такою терпеливістю й впертістю, якої трудно знайти серед італійців, іспанців чи інших національностей… Вони живуть ощадно, харчуються добре, доглядають пильно своєї худоби. … За кожний заощаджений гріш купляють корови й коні… Злочинність між ними пропорційно незначна; вони є високо моральні, одружуються замолоду, а їхні жінки відзначаються плідністю… Бажаю, щоб вона (іміграція) поширилася і на інші частини Республіки, на добро наших звичаїв і труду»[34].

Якщо зіставляти з Європою чи Північною Америкою, то українська діаспора в Аргентині була найбіднішою. Більшість українців в Аргентині при першій хвилі еміграції були зайняті здебільшого у сільському господарстві та лісопереробній галузі[35]. Провінція Місіонес не випадково дісталася першим поселенцям з України: для місцевої влади вони були просто робочою силою з далекого Прикарпаття – тому найгірша пекуча земля, населена туземцями-індіанцями і місцевими грабіжниками була віддана українцям практично «задарма».

За порівняно короткий час наполеглива праця українських емігрантів змінила вигляд багатьох місцин Аргентини. Це зазначає й аргентинський інженер Карлос Ґаллярдо до міністра внутрішніх справ країни у своєму звіті за 1903 рік: «…Коли поглянути на розлогі поля, вкриті травою, то в багатьох місцях видно різнокольорові чотирикутники, що вказують на засів кукурудзи, квасолі, мандіоки, тютюну, рижу, кавунів, динь, - то серце патріота б’ється радісно, пане міністре, коли згадати, що ще кілька літ тому ці місця були тільки сховищем конокрадів та вбивників, а тепер на них видно результат проґресу, виритий незникаючим письмом праці»[36].

Найкращі успіхи у господарстві показували галичани з місцевості Трес Капонес (та сама провінція Місіонес). Вони були першими, хто почав вирощувати у провінції різновид аргентинського трав’яного чаю – герба-мате[37]. Ще одним центром українських поселень стала північна частина провінції Чако[38], недалеко від Місіонес. До 1914 року у Місіонес та Чако, а також частково у провінціях Корієнтес та Формоса вже поселилося понад 10 тисяч українців з Галичини[39].

Перші десять років – до 1908 року, греко-католики Місіонеса не мали жодної духовної опіки. Хоча це були дуже набожні поселенці. Аргентинці, подаючи звіти про стан переселенців до Місіонес, пишуть про галичан: «…Вони, мабуть, своїми капличками, хрестами серед засівів та безмежною вірою в Бога завоювали цю околицю»[40]. У містечку Трес Капонес українські поселенці збудували церкву і мали намір отримати для неї священика. Латинський єпископ міста Парани, до єпархії якого належала провінція Місіонес, і яку опікував лише один священик-францисканець, у перших роках ХХ століття запрошує до місії у цій провінції німців, а для поселенців з Галичини – трьох поляків[41]. Запрошені виявилися крайніми польськими шовіністами. Ксьондз Маріянський на прохання галичан дати їм українського священика був різкий: «Ви дістанете греко-католицького священика тоді, як мені на долоні волосся виросте»[42]. Ці місіонери-поляки взялися за полонізацію галичан, заставляли виучувати польську мову, при цьому багатьох з них перевели на латинський обряд. Галичанам не сподобалась така полонізація і українське населення Трес Капонес влаштувало бойкот польським отцям. Тоді ж Маріянський подав інформацію латинському єпископу так, що той «не позволив поблагословити новозбудовану церковцю у Трес Капонес. Згаданий ксьондз жадав, щоби вперед записати землю з церковцею на колоніста-поляка. Люди заворушилися. Телеграфували аж до Ексцеленції Митрополита Андрея Шептицького…»[43] - пишуть греко-католицькі дослідники. «Про це довідався московський протоієрей з Буенос-Айрес о. Ізрастцов і використав положення для себе. Він приїхав 1908 р. і зайняв церковцю»[44]. Розчаровані католицькими місіонерами галичани містечка підтримали священика Ізрастцова і виявили готовність перейти на православ’я. Їхня церковна громада стала першою цілком українською православною парафією Аргентини.

Через декілька місяців о. Костянтин Ізрастцов прислав галичанам і окремого священика-українця ієромонаха Тихона Гнатюка з Волині[45]. Отець Тихон прослужив для української діаспори в Аргентині до самої смерті у 1943 році[46]. «Крім духовної опіки над вірними, він займався також громадською працею. Організовуючи при своїй парафії школу підстав українознавства, закладаючи братства тощо»[47]. Проводив місію о. Тихон і в інших провінціях, де селилися греко-католики з України. Крім парафії у Трес Капонес отцю Тихону вдалося зорганізувати парафію у провінції Чако у містечку Ляс Бреняс, «якою сам опікувався, доїжджаючи туди час до часу із своєї парафії в Місіонес»[48]. Тут він збудував «гарну церкву Святого Воскресіння»[49]. Згодом, у 1924 році, ця православна Свято-Воскресенська парафія визнала над собою протекторат митрополита Української православної церкви в США Івана Теодоровича. Цей акт визнання став початком офіційного існування окремої Української автокефальної православної церкви в Аргентині[50], як дочірньої церкви УПЦ в США.

Друга хвиля еміграції українців до Аргентини припадає на період після Першої світової війни 1920-30-х років ХХ століття[51]. Ця нова хвиля емігрантів складалася з переселенців занепалої Австро-Угорської імперії: вже не тільки з греко-католиків Галичини, яких і на цей раз було досить багато, але й, хоч і значно менше, з емігрантів-буковинців[52]. До цих переселенців другої хвилі також додалася потужна православна хвиля переселенців із занепалої Російської імперії, головним чином з Волині та Полісся[53].

Не отримавши свого часу духовної опіки, багато переселенців з Волині та Полісся, особливо ті, що поселилися у центрі провінції Місіонес, в околицях міста Обера, перейшли до євангелістів, частина до католиків[54]. Але значна частина їх склали в Аргентині осердя Руської Православної Церкви Закордоном[55]. Це були представники так званої білої еміграції, що через Європу перебралися до Американського континенту.

До емігрантів із Західної України тоді ж долучилася, хоч і менша, але переважно православна частка емігрантів з півдня України: з Наддніпрянщини, Таврії та Криму[56]. Загалом на цей період припадає поселення до 70 тисяч українців[57] в Аргентині.

З 1920-х років культурницьке життя українців в Аргентині проходить під гаслами товариства «Просвіта». Офіційним органом товариства була перша українська газета в Аргентині «Українське слово», що вперше вийшла у січні 1928 року і виходить до нашого часу. Вона стала і першим друкованим виданням, яке містило інформацію православних громад Аргентини[58], оскільки газета друкувала інформацію про релігійний стан українців Аргентини усіх віросповідань, «не виділяючи жодної релігійної конфесії»[59].

З 1934 р. аргентинська «Просвіта» розпочинає видання щорічника «Календар» із заголовком паралельно іспанською мовою, з покажчиком адрес та іншої інформації українських поселенців в Аргентині, зокрема і духовних центрів. Календар містив Місяцесловом з іменами святих православної східної традиції та паралельно латинської. Це було «солідне ілюстроване видання з чіткою структурою, яка щорічно удосконалювалася, враховуючи побажання читачів»[60]. Містив «Календар» і повчальні релігійні статті. Серед його дописувачів часто виділявся «священик української православної церкви о. Тихон Гнатюк родом з Волині»[61], той самий, що опікувався православними УАПЦ в Аргентині.

На кінець другої хвилі еміграції до Аргентини, тобто до кінця 1930-х років, частка українців в країні складала близько 100-120 тис. осіб[62]. Ця частка значно зросла і завдяки православним переселенцям.

Третя хвиля еміграції – період після Другої світової війни[63] - була нечисленною. Загалом це були або втікачі з Радянською Союзу через свої політичні погляди, або остарбайтери Німеччини, які після війни не бажали повертатися до СРСР. «З них росіяни складали лише 7%; більшість були українці (32,1%)…»[64]. Українські «іміґранти цього періоду становили відмінний соціальний тип від попередніх іміґрантів: це були університетські професіонали, техніки, фахові робітники, купці, військовики, політичні діячі, мистці, діячі культури тощо»[65].

Разом з переселенцями-мирянами до Аргентини приїхало й декілька священиків. Розвиток православних парафій пожвавився. Більшість прибулих священиків належали до Української автокефальної православної церкви, яку тоді очолював митрополит Полікарп Сікорський і центр якої знаходився в Європі. Особливий розвиток православної діаспори УАПЦ в Аргентині завдячує новоприбулому у 1946 р. отцю Івану Ярославському, що створив в Буенос-Айресі православну Свято-Покровську парафію, а при ній значний духовний центр: Свято-Покровське Братство, церковний хор і бібліотеку, українську Рідну школу[66]. Ця парафія стала центром православного життя УАПЦ українців в Аргентині, яким є й сьогодні.

Новоприбулими священиками у 1949 році створено нову православну «парафію у Беріссо, відновлено колишню і створено три нові у провінції Чако. Відновлено також, опустілу після смерти о. Т. Гнатюка у квітні 1948 року, парафію у Трес Капонес»[67]. Постійних священиків, щоправда, мали тільки парафії в Буенос-Айресі та Берісо, потреби інших задовольняли приїжджі священики зі столиці[68].

У 1962 році митрополит Іван Теодорович відвідав Аргентину і для православної діаспори висвятив чотирьох нових священиків, а також поширив діяльність УАПЦ на Парагвай. Через декілька років, з 1968 року, УАПЦ в Аргентині очолював єпископ Іов Скакальський, призначений єпископом на всю Південну Америку з центром єпархії у Куритибі в Бразилії. Після його смерті парафії української діаспори в Аргентині переходять під керування митрополита Мстислава Скрипника[69].

На сімдесяті роки ХХ ст.[70] Українська автокефальна православна церква в Аргентині, що була у складі Південноамериканської єпархії УАПЦ, мала чотири повноцінні парафії: Центральна містилася у Буенос Айресі, - Свято-Покровська церква, також у Берісс, у Вілла Караса, і в Лас Бреняс, і чотирьох священиків. Крім того аргентинська частина єпархії керувала окремими церковними осередки у провінції Чако у Ла Тіґра, Сан Бернардо і Саенс Пенья, які час-від-часу обслуговували священики з Буенос-Айреса[71]. Паралельно існувала також парафія у Трес Капонес в Місіонес[72].

Для успішного фінансово існування парафій, у 1964 році УАПЦ в Аргентині при православному братстві Святої Покрови створила «кредитову кооперативу, яка зразу прийняла назву «Мета», а відтак перемінила її на «Тризуб»…»[73] Ця і схожі спілки ставали найчастіше спонсорами на «різні харитативні або культурні цілі – старечі доми, церкви, школи, українські радіо, пересилання тощо»[74]. Завдяки кооперативу, братство Святої Покрови у 1970-х роках будує окрему Свято-Покровську церкву (до того служили в орендованому будинку в домовому храмі), а при ній парафіяльні приміщення, які стали юридичним центром УАПЦ в Аргентині[75].

Паралельно зростали і парафії Руської православної церкви закордоном. У 1948 році вперше була зареєстрована і Аргентинська єпархія РПЦЗ «в «Реєстрі Культів» Міністерства закордонних справ і культів Республіки Аргентини, під № 5, під назвою іспанською мовою «Iglesia Ortodoxa Rusa en la República Argentina»[76]. У тому ж році на кафедру Аргентинської єпархії РПЦЗ було призначено першого правлячого архієрея – архієпископа Пантелеймона[77].

У післявоєнні роки РПЦЗ збудувала в Аргентині біля десятка храмів, зокрема і Воскресенський кафедраль­ний собор в Буенос-Айресі. Тоді ж «було створено Єпархіальне управління РПЦЗ і Конгрегацію Руської Православної Церкви в Арген­тині[78], що отримала юридичну особу Аргентинської Республіки»[79]. При єпархіальному управлінні існувала також православна суботня школа.

Четверта хвиля української еміграції до Аргентини припадає на початок 1990-х рр.[80] «Після розпаду СРСР, взявши до уваги добру славу, якою  користуються українці в Аргентині, уряд цієї країни розпочав видачу громадянам України тимчасових віз із правом працевлаштування»[81]. Лише економічна криза в Аргентині у 2002 році припинила цю нову еміграційну хвилю. Четвертий потік емігрантів значно поповнив і православну складову української діаспори в Аргентині, адже цю хвилю хоч і склали переважно переселенців з Західної України, однак вона охопила без сумніву і всі інші регіони країни.

На сьогодні в Аргентині налічується близько 300 тис. етнічних українців... «Основна частина українців мешкає у столиці й провінції Буенос-Айрес (біля 150 тис. осіб) та провінції Місьйонес (прибл. 75 тис. осіб). Місцями компактного проживання є також провінції Чако (33 тис. осіб), Мендоса (15 тис. осіб), Кордоба (6 тис. осіб), Формоса (4,5 тис. осіб), Ріо-Негро (4,5 тис. осіб) та інші провінції (12 тис. осіб)»[82]. У таких провінціях як Місьйонес, Чако та Формоса знаходяться Почесні консульства України[83].

«Українська діаспора в Аргентині представлена понад сорока українськими громадськими, культурними, релігійними та молодіжними організаціями, більшість з яких входять до складу Української Центральної Репрезентації в Аргентинській Республіці (понад 25), зокрема, … Українське культурне товариство «Просвіта», Українське товариство «Відродження», Союз українок Аргентини, … Організація української молоді в Аргентині, Фундація ім. Тараса Шевченка та ін.»[84]

Сьогодні аргентинці українського походження виявляють більше інтересу до Церкви, зокрема «зросла зацікавленість у відвідуванні суботніх чи недільних шкіл»[85]. Найактивніше церковне життя православної діаспори в Аргентині помічається у столиці країни Буенос-Айресі[86]. В інших місцях поселень участь у церковному житті українців нижча.

Аргентина – країна, де при 40 мільйонах мешканців понад 75% населення є католиками. Католицька церква в Аргентині має особливе юридичне положення і підтримку держави. Так само «формально більшість українських поселенців в Арґентіні становлять католики»[87]. До них належить більша половина українців Аргентини, а це понад 150 тисяч осіб. При цьому майже всі вони – греко-католики, але трапляються і римо-католики. Римо-католиками стали ті українці, які за браком священиків відвідували римо-католицькі церкви, або представники змішаних шлюбів. Українці-римо-католики є одними з перших, хто найбільше стає католицькими падре[88].

Майже стотисячна православна діаспора в Аргентині сьогодні загалом осібно присутня лише в Українській автокефальній православній церкві (УАПЦ), де частка українців є майже стовідсотковою. Українська діаспора складає також осердя Руської православної церкви (Московський патріархат) та Руської православної церкви за кордоном (РПЦЗ), де частка українців найбільша, але українці цих юрисдикцій або асимільовані з російськими парафіянами, або мають слабо виражену етнічну приналежність.

Можливою є присутність української православної діаспори і в інших православних юрисдикціях Аргентини. Передусім українці становлять суттєву частку парафіян тієї частини РПЦЗ, яка не об’єдналася з Руською православною церквою. Це загалом переселенці другої еміграційної хвилі, що асоціюють себе з білою еміграцією. Не виключено, що окремі українці є парафіянами Константинопольського чи Антиохійського патріархатів. Парафії останнього представлені в регіоні найбільше. Така приналежність можлива зокрема у змішаних шлюбах чи в силу територіального розміщення, коли до православного храму цих церков ближче, аніж до якогось іншого. Відстань між православними храмами в Аргентині – питання дуже суттєве, бо часто такі храми стоять віддалік один від одного на сотні кілометрів. Відносним винятком є лише столиця країни.

Південноамериканську єпархію Української автокефальної православної церкви, до складу якої сьогодні входить й Аргентина, з 1993 р. очолює єпископ УАПЦ у складі УПЦ в США Єремія Ференц, громадянин Бразилії українського походження. Єпархія має юрисдикцію над усіма країнами Південноамериканського континенту і нараховує 34 парафії. У єпархії діють новозбудована єпархіальна семінарія св. Кирила і Мефодія (2002) та Місійний православний інститут (2002). За весь час єпископства владикою було відновлено в Аргентині два старі храми та збудовано кілька залів для урочистих подій[89]. З 1995 р. УПЦ США, до складу якої входить і УАПЦ в Південній Америці, є у складі Константинопольського патріархату як самоврядна автономна церква[90].

Аргентинська і Південноамериканська єпархія Московського патріархату, до складу якої разом з росіянами та білорусами також входять українці, в Аргентині налічує 11 парафій. При цьому українці складають основну частку єпархії. Підтвердженням цьому є те, що за останні пів століття єпархію очолювали вихідці з України – митрополити Никодим, Лазар та Платон. Єпархіальних священиків в Аргентині – 5[91]. Очолює єпархію єпископ Аргентинський і Південноамериканський Леонід Горбачов.

Південноамериканська єпархія Руської Православної Церкви закордоном сьогодні має в Буенос-Айресі два собори і 6 церков, одну церкву в околицях Кордови, дві в провінції Місіонес і одну у Сан-Карлос-де-Барілоче у провінції Неукен[92]. Правлячий архієрей вважає ці цифри дуже умовними, і реально говорить лише про три діючі парафії в Аргентині[93].

Офіційно відомо також лише про двох священиків і одного протодиякона при кафедральному Воскресенському соборі в Буенос-Айресі. Очолює єпархію єпископ Іоанн Берзинь[94]. Сам владика свідчить про внутрішнє церковне життя: «Я служу в кафедральному соборі Воскресіння Христового Буенос-Айреса і виконую також функції священика, сповідаю, причащаю, оскільки священиків у нас не вистачає, тому безпосередньо спілкуюсь з нашою паствою»[95]. Хоч офіційний титул архієрея «єпископ Каракаський» (столиця Венесуели), центральним містом його кафедри є Буенос-Айрес.

Активність українців в РПЦЗ в Аргентині безсумнівна, адже саме вони є осереддям парафій, асоціюючи себе з другою та третьою хвилями еміграції, найчастіше як біла еміграція з підросійської Волині та Наддніпрянщини.

Правда, на сьогодні частка парафіян РПЦЗ дуже маленька, «у недільний день у нас буває на службі біля тридцяти осіб, а на Пасху — декілька сотень»[96] - ділиться спостереженнями владика Іоан. Стан православних парафій в РПЦЗ владика характеризує дуже песимістично: «В цілому для південноамериканських країн характерна зворотна тенденція: люди йдуть з Церкви, беруть змішані шлюби, асимілюються, і їхні діти вже, як правило, хоч хрещені в православ’ї, але не зберігають в подальшому свою православну віру»[97].

РПЦЗ, яка не об’єдналася з РПЦ, має парафію в Аргентині у рамках англомовної місії Capilla Ortodoxa Rusa San Nicolas і ще 12 парафій в Буенос-Айресі, Кордові та провінціях Місіонес і Ріо Неґро. Очолює ці парафії владика Григорій, єпископ Сан-Паулуський і Південноамериканський. Центр єпархії знаходиться в місті Сан-Паулу в Бразилії[98].

Як бачимо, релігійний чинник відігравав найвагомішу роль у формуванні української православної діаспори в Аргентині. Українці до переселення в Аргентину виховувалися майже ціле тисячоліття на християнських засадах. Тому виїжджаючи з рідної землі кожна набожна українська родина «везла зі собою Біблію, молитвенник, свій християнський обряд, а також «Кобзар» Тараса Шевченка»[99]. Тому й в Аргентині, закинуті далеко від рідної домівки, українці консолідуються навколо релігійного чинника. Якщо у господарському відношенні така консолідація найчастіше відбувалася «на принципах господарської взаємодопомоги (толоки)»[100], то в релігійному плані - це «спільне святкування традиційних свят»[101]. Яких саме? Тих, які найбільше були споріднені із соціальним життям українців на Батьківщині: Різдво, Пасха, Зелені свята, свято Спаса (Преображення), Андрія, «звичаї пов’язані з родинними подіями: весілля, похорони, поминки, христини, імянини тощо»[102].

Аргентинська земля прийняла українських іммігрантів, передусім, щоправда, завдяки їхній наполегливості у праці і релігійній набожності, як це зазначають і самі аргентинські владники. Найкращим свідченням прийняття українських переселенців в Аргентині є державницькі заходи, зокрема у 1988 р., в ювілейний рік 1000-ліття Хрещення Київської Русі, одна з площ Буенос-Айреса була перейменована в честь рівноапостольного князя Володимира, і на ній встановлено бронзовий пам’ятник святому[103]. В Апостолес, на місці перших поселенців в Аргентині, є вулиця Тараса Шевченка та Маркіяна Шашкевича, також «булєвард» з назвою «Авеніда Укранія». У деяких місцевостях є окремі українські цвинтарі з каплицями та відповідними родинними гробницями[104]. Православна громада Аргентини хоч і розкидана по різних юрисдикціях, – є однією з провідних громад світового діаспорного православ’я. Її внутрішнє церковне життя надто заплутане, навіть трагічне, потребує нових досліджень та розвідок.

Приналежність українців до започаткування першої парафії в Аргентині є безперечною, незважаючи навіть на те, що усі переселенці з українських губерній тогочасної Російської імперії записувалися як піддані цієї імперії. Однак сам факт, що навіть російські історики наводять інформацію про переселення до Аргентини саме підданих з півдня імперії і те, що до оздоблення храму Свято-Троїцької парафії долучалися фахівці з Полтавщини констатує активне формування парафії саме українцями.

---

[1] Погромський В. Проблема міграції з українських етнічних земель до Аргентини у вітчизняній історіографії // Історичний архів. Наукові студії: Збірник наукових праць. Миколаїв: Вид-во МДГУ ім. Петра Могили. Вип. 7. С. 76.

[2] Погромський В. Проблема міграції з українських етнічних земель до Аргентини у вітчизняній історіографії // Історичний архів. Наукові студії: Збірник наукових праць. Миколаїв: Вид-во МДГУ ім. Петра Могили. Вип. 7. С. 79.

[3] Кужель Л. Українські календарі (1914-1939) в Аргентині і Бразилії як джерело інформації про західноукраїнську книгу // Записки Львівської наук. б-ки ім. В. Стефаника. 2008. Вип. 1 (16). С. 73.

[4] Погромський В. Проблема міграції з українських етнічних земель до Аргентини у вітчизняній історіографії // Історичний архів. Наукові студії: Збірник наукових праць. Миколаїв: Вид-во МДГУ ім. Петра Могили. Вип. 7. С. 76.

[5] 27 серпня 2014 року минуло 117 років з першої офіційної дати переселення українців до Аргентини.

[6] Василик М. Українські поселення в Арґентіні. Мюнхен, 1982. С. 45.

[7] Для порівняння: такі окремі помісні церкви як Чехословацька чи Єрусалимська мають в середньому відповідно по 80 000 і 130 000 вірних. Так само автономні церкви Фінляндська та Японська мають в середньому відповідно по 58 000 і 36 000 вірних.

[8] Погромський В. Проблема міграції з українських етнічних земель до Аргентини у вітчизняній історіографії // Історичний архів. Наукові студії: Збірник наукових праць. Миколаїв: Вид-во МДГУ ім. Петра Могили. Вип. 7. С. 76.

[9] Федоровская О. Аргентина. Здесь в паспорте ставят штамп «конец света» // Православный паломник. Журнал-путеводитель. № 5 (май) / 2012. С. 13.

[10] Астахов  Е. Гуманитарное измерение политики России // Диалог культур и цивилизаций в глобальном мире. VII Международные Лихачевские чтения. 24-25 мая 2007 г. СПб., 2007. С. 100.

[11] Православные храмы Аргентины // Русский вестник. Буэнос Айрес. № 5 (октябрь) / 2011. С. 4.

[12] Федоровская О. Аргентина. Здесь в паспорте ставят штамп «конец света» // Православный паломник. Журнал-путеводитель. № 5 (май) / 2012. С. 14.

[13] Православные храмы Аргентины // Русский вестник. Буэнос Айрес. № 5 (октябрь) / 2011. С. 4.

[14] Федоровская О. Аргентина. Здесь в паспорте ставят штамп «конец света» // Православный паломник. Журнал-путеводитель. № 5 (май) / 2012. С. 13.

[15] Федоровская О. Аргентина. Здесь в паспорте ставят штамп «конец света» // Православный паломник. Журнал-путеводитель. № 5 (май) / 2012. С. 14.

[16] Василик М. Українські поселення в Арґентіні. Мюнхен, 1982. С. 14.

[17] Ковалик В. Церковно-релігійне життя українців в Аргентині // Ювілейний альманах «Життя» на 1973 р. Б. Апостолес, 1972. С. 33.

[18] Левант М. Аргентина–Россия 5:0 // Юридический бизнес. № 5 / 2009. С. 10.

[19] Балагутрак М. Континенти української ідентичності // Народознавчі зошити. № 3 (99) / 2011. С. 550.

[20] Федоровская О. Аргентина. Здесь в паспорте ставят штамп «конец света» // Православный паломник. Журнал-путеводитель. № 5 (май) / 2012. С. 12.

[21] Балагутрак М. Континенти української ідентичності // Народознавчі зошити. № 3 (99) / 2011. С. 550.

[22] Василик М. Українські поселення в Арґентіні. Мюнхен, 1982. С. 13.

[23] Данилишин М. Місіонес – колиска українського поселення в Аргентині // Ювілейний альманах «Життя» на 1973 р. Б. Апостолес, 1972. С. 79.

[24] Василик М. Українські поселення в Арґентіні. Мюнхен, 1982. С. 14.

[25] Василик М. Українські поселення в Арґентіні. Мюнхен, 1982. С. 15.

[26] Василик М. Українські поселення в Арґентіні. Мюнхен, 1982. С. 16.

[27] Ковалик В. Церковно-релігійне життя українців в Аргентині // Ювілейний альманах «Життя» на 1973 р. Б. Апостолес, 1972. С. 33.

[28] Місцевість навколо Апостолес – на межі з Парагваєм та Бразилією – свого часу зацікавила іспанських єзуїтів, що заснували тут місії серед індіанців (у провінції жили індіанці з племені ґварані) і заклали чималі поселення, при яких й утримували тубільців. Протистояння між єзуїтами та місцевою владою привело до того, що Іспанія відкликала монахів, а їхні монастирі стали пустками. Див.: Василик М. Українські поселення в Арґентіні. Мюнхен, 1982. С. 30.

[29] Шляхитський Г. Українці в Місіонес // Ювілейний альманах «Життя» на 1973 р. Б. Апостолес, 1972. С. 74.

[30] Шляхитський Г. Українці в Місіонес // Ювілейний альманах «Життя» на 1973 р. Б. Апостолес, 1972. С. 75-76.

[31] Ціпко І. Історія досліджень про українців Аргентини // Українознавство. № 1 / 2013. С. 203.

[32] Данилишин М. Місіонес – колиска українського поселення в Аргентині // Ювілейний альманах «Життя» на 1973 р. Б. Апостолес, 1972. С. 84.

[33] Балагутрак М. Континенти української ідентичності // Народознавчі зошити. № 3 (99) / 2011. С. 550-551.

[34] Василик М. Українські поселення в Арґентіні. Мюнхен, 1982. С. 17.

[35] Кужель Л. Українські календарі (1914-1939) в Аргентині і Бразилії як джерело інформації про західноукраїнську книгу // Записки Львівської наук. б-ки ім. В. Стефаника. 2008. Вип. 1 (16). С. 73.

[36] Василик М. Українські поселення в Арґентіні. Мюнхен, 1982. С. 32.

[37] Василик М. Українські поселення в Арґентіні. Мюнхен, 1982. С. 32.

[38] Ціпко І. Історія досліджень про українців Аргентини // Українознавство. № 1 / 2013. С. 203.

[39] Василик М. Українські поселення в Арґентіні. Мюнхен, 1982. С. 18.

[40] Василик М. Українські поселення в Арґентіні. Мюнхен, 1982. С. 32.

[41] Василик М. Українські поселення в Арґентіні. Мюнхен, 1982. С. 46-47.

[42] Василик М. Українські поселення в Арґентіні. Мюнхен, 1982. С. 47.

[43] Василик М.Українські поселення в Арґентіні. Мюнхен, 1982. С. 47-48.

[44] Ковалик В. Церковно-релігійне життя українців в Аргентині // Ювілейний альманах «Життя» на 1973 р. Б. Апостолес, 1972. С. 34.

[45] Василик М.Українські поселення в Арґентіні. Мюнхен, 1982. С. 59.

[46] Ковалик В. Церковно-релігійне життя українців в Аргентині // Ювілейний альманах «Життя» на 1973 р. Б. Апостолес, 1972. С. 34.

[47] Василик М.Українські поселення в Арґентіні. Мюнхен, 1982. С. 59.

[48] Василик М.Українські поселення в Арґентіні. Мюнхен, 1982. С. 59.

[49] Василик М.Українські поселення в Арґентіні. Мюнхен, 1982. С. 59.

[50] Василик М. Українські поселення в Арґентіні. Мюнхен, 1982. С. 59.

[51] Погромський В. Проблема міграції з українських етнічних земель до Аргентини у вітчизняній історіографії // Історичний архів. Наукові студії: Збірник наукових праць. Миколаїв: Вид-во МДГУ ім. Петра Могили. Вип. 7. СС. 76.

[52] Ціпко І. Історія досліджень про українців Аргентини // Українознавство. № 1 / 2013. С. 203.

[53] Балагутрак М. Континенти української ідентичності // Народознавчі зошити. № 3 (99) / 2011. С. 550.

[54] Василик М. Українські поселення в Арґентіні. Мюнхен, 1982. С. 46.

[55] Митрополит Східно-Американський Іларіон, Першоієрарх РПЦЗ згадує, що його батьки походять з Волині і що він з дитинства розмовляв українською: «Украинский был моим родным языком в детстве». Див.: Митрополит Восточно-Американский и Нью-Йоркский Иларион: Единая Церковь неодолима // Журнал Московской Патриархии (далі – ЖМП), № 7 / 2010. С. 48.

[56] Василик М. Українські поселення в Арґентіні. Мюнхен, 1982. С. 18.

[57] Василик М. Українські поселення в Арґентіні. Мюнхен, 1982. С. 19.

[58] Редакторами українських газет, зокрема й «Українського слова» в Аргентині були переважно емігранти з Наддніпрянщини, особливо з Київщини. Див.: Кужель Л. Українські календарі (1914-1939) в Аргентині і Бразилії як джерело інформації про західноукраїнську книгу // Записки Львівської наук. б-ки ім. В. Стефаника. 2008. Вип. 1 (16). С. 87.

[59] Кужель Л. Українські календарі (1914-1939) в Аргентині і Бразилії як джерело інформації про західноукраїнську книгу // Записки Львівської наук. б-ки ім. В. Стефаника. 2008. Вип. 1 (16). С. 86.

[60] Кужель Л. Українські календарі (1914-1939) в Аргентині і Бразилії як джерело інформації про західноукраїнську книгу // Записки Львівської наук. б-ки ім. В. Стефаника. 2008. Вип. 1 (16). С. 88.

[61] Кужель Л. Українські календарі (1914-1939) в Аргентині і Бразилії як джерело інформації про західноукраїнську книгу // Записки Львівської наук. б-ки ім. В. Стефаника. 2008. Вип. 1 (16). С. 89-90.

[62] Кужель Л. Українські календарі (1914-1939) в Аргентині і Бразилії як джерело інформації про західноукраїнську книгу // Записки Львівської наук. б-ки ім. В. Стефаника. 2008. Вип. 1 (16). С. 85.

[63] Кужель Л. Українські календарі (1914-1939) в Аргентині і Бразилії як джерело інформації про західноукраїнську книгу // Записки Львівської наук. б-ки ім. В. Стефаника. 2008. Вип. 1 (16). С. 73.

[64] Ульянкина Т. Толстовский фонд: участие в судьбах русских ученых-эмигрантов // Россия и современный мир. М., 2003. № 3 (40). С. 241.

[65] Василик М. Українські поселення в Арґентіні. Мюнхен, 1982. С. 20.

[66] Василик М. Українські поселення в Арґентіні. Мюнхен, 1982. С. 59.

[67] Василик М. Українські поселення в Арґентіні. Мюнхен, 1982. С. 60.

[68] Василик М. Українські поселення в Арґентіні. Мюнхен, 1982. С. 60.

[69] Василик М. Українські поселення в Арґентіні. Мюнхен, 1982. С. 61.

[70] На 1977 рік українська діаспора в Аргентині нараховувала понад 200 тис. осіб. Див.: Василик М. Українські поселення в Арґентіні. Мюнхен, 1982. С. 22.

[71] Василик М. Українські поселення в Арґентіні. Мюнхен, 1982. С. 66.

[72] Ковалик В. Церковно-релігійне життя українців в Аргентині // Ювілейний альманах «Життя» на 1973 р. Б. Апостолес, 1972. С. 51.

[73] Василик М. Українські поселення в Арґентіні. Мюнхен, 1982. С. 41.

[74] Василик М. Українські поселення в Арґентіні. Мюнхен, 1982. С. 41.

[75] Василик М. Українські поселення в Арґентіні. Мюнхен, 1982. С. 61.

[76] Из истории Аргентинской епархии РПЦЗ // Под Южным крестом. Церковный вестник Воскресенского кафедрального собора в Буэнос Айресе Русской Православной Церкви Заграницей. Буэнос-Айрес. № 25 (июль) / 2012. С. 4.

[77] Из истории Аргентинской епархии РПЦЗ // Под Южным крестом. Церковный вестник Воскресенского кафедрального собора в Буэнос Айресе Русской Православной Церкви Заграницей. Буэнос-Айрес. № 25 (июль) / 2012. С. 2.

[78] Конгрегація отримала назву «Congregacion Ortodoxa Rusa en la Argentina» («Русская Православная Конгрегация в Аргентине»). Ця Конгрегація складалася з приблизно 20-ти членів (настоятелів, старостів і представників від парафій РПЦЗ в Аргентині)» Див.: Из истории Аргентинской епархии РПЦЗ // Под Южным крестом. Церковный вестник Воскресенского кафедрального собора в Буэнос Айресе Русской Православной Церкви Заграницей. Буэнос-Айрес. № 25 (июль) / 2012. С. 2. 

[79] Андрушкевич И. Юрий Григорьевич Слепухин в Аргентине // Юрий Слепухин: ХХ век. Судьба. Творчество. Сборник статей и материалов. СПб.: Ладога, 2012. С. 89.

[80] Погромський В. Проблема міграції з українських етнічних земель до Аргентини у вітчизняній історіографії // Історичний архів. Наукові студії: Збірник наукових праць. Миколаїв: Вид-во МДГУ ім. Петра Могили. Вип. 7. С. 76.

[81] Богданова Т., Погромський В. Українська етнічна спільнота в Аргентині наприкінці ХХ – на початку ХХІ століття // Історичний архів. Наукові студії: Збірник наукових праць. Миколаїв: Вид-во МДГУ ім. Петра Могили. Вип. 4. С. 84.

[82] Богданова Т., Погромський В. Українська етнічна спільнота в Аргентині наприкінці ХХ – на початку ХХІ століття // Історичний архів. Наукові студії: Збірник наукових праць. Миколаїв: Вид-во МДГУ ім. Петра Могили. Вип. 4. С. 84.

[83] Богданова Т., Погромський В. Українська етнічна спільнота в Аргентині наприкінці ХХ – на початку ХХІ століття // Історичний архів. Наукові студії: Збірник наукових праць. Миколаїв: Вид-во МДГУ ім. Петра Могили. Вип. 4. С. 85.

[84] Богданова Т., Погромський В. Українська етнічна спільнота в Аргентині наприкінці ХХ – на початку ХХІ століття // Історичний архів. Наукові студії: Збірник наукових праць. Миколаїв: Вид-во МДГУ ім. Петра Могили. Вип. 4. С. 84.

[85] Ярош О. Вивчення рідної мови в умовах української діаспори в Аргентині // Українська мова у світі: збірник матеріалів ІІ Міжнародної науково-практичної конференції, (8-9 листопада 2012 року). Львів: Видавництво Львівської політехніки, 2012. С. 343.

[86] В Аргентинской епархии // ЖМП. № 9 / 1954. С. 8.

[87] Василик М. Українські поселення в Арґентіні. Мюнхен, 1982. С. 45.

[88] Василик М. Українські поселення в Арґентіні. Мюнхен, 1982. С. 45-46.

[89]  Зустріч українських емігрантів // Українське православне слово. Ч. 4 (травень-червень) / 2009. С. 3.

[90] Різдвяне послання постійної конференції єпископів поза межами України // Відомості. Журнал митрополії УАПЦ у діяспорі й єпархій у Великій Британії. Ч. 1 (327), (січень) / 2011. С. 3

[91] Подано за матеріалами офіційного сайту Аргентинської і Південноамериканської єпархії Московського патріархату [Електронний ресурс] / URL: http://www.rusmissionsouthamerica.com/в/ Дата доступу: 09.07.2014.

[92] Подано за матеріалами офіційного сайту РПЦЗ [Електронний ресурс] / URL: http://www.synod.com/ Дата доступу: 09.07.2014.

[93] Иоанн, еп. Каракасский и Южно-Американский. Моя главная задача – исцелить раскол и вернуть паству и наши храмы // ЖМП. № 2, фехраль, 2013. С. 74.

[94] Из истории Аргентинской епархии РПЦЗ // Под южным крестом. Церковный вестник Воскресенского кафедрального собора в Буэнос Айресе русской Православной Церкви Заграницей. № 27. Буэнос-Айрес, декабрь 2012С. 2-4. С. 4.

[95] Иоанн, еп. Каракасский и Южно-Американский. Моя главная задача – исцелить раскол и вернуть паству и наши храмы // ЖМП. № 2, фехраль, 2013. С. 73.

[96] Иоанн, еп. Каракасский и Южно-Американский. Моя главная задача – исцелить раскол и вернуть паству и наши храмы // ЖМП. № 2, фехраль, 2013. С. 73.

[97] Иоанн, еп. Каракасский и Южно-Американский. Моя главная задача – исцелить раскол и вернуть паству и наши храмы // ЖМП. № 2, фехраль, 2013. С. 74.

[98] Подано за матеріалами офіційного сайту Архієрейського Синоду РПЦЗ [Електронний ресурс] / URL:  http://sinod.ruschurchabroad.org/ Дата доступу: 18.07.2014.

[99] Сапеляк О. На сторожі українства // Народознавчі зошити. № 2 (116) / 2014. С. 187.

[100] Балагутрак М. Континенти української ідентичності // Народознавчі зошити. № 3 (99) / 2011. С. 550.

[101] Балагутрак М. Континенти української ідентичності // Народознавчі зошити. № 3 (99) / 2011. С. 550.

[102] Василик М. Українські поселення в Арґентіні. Мюнхен, 1982. С. 86.

[103] Маринский В. Авторитет церкви и ее пастырей // 2000. № 12 (апрель) / 2013. С. 21.

[104] Данилишин М. Місіонес – колиска українського поселення в Аргентині // Ювілейний альманах «Життя» на 1973 р. Б. Апостолес, 1972. С. 84.